Курсы валют: курс евро, доллара, рубля
вишивакна

Реклама на сайті

автозапчасти
бизон
р7

Народна педагогіка

Одним з найбільших надбань народу є його народна педагогіка або етнопедагогіка. Завдяки їй передаються і примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної й духовної культури народу, утверджується його національна самобутність і самосвідомість.

Народна педагогіка (етнопедагогіка) — це емпіричні знання народу про виховання. Вони знайшли своє відображення у звичаях і обрядах, пов'язаних з життям дітей і молоді, у фольклорі, іграх і іграшках, у традиціях сімейного і громадського виховання. Обидва поняття — народна педагогіка та етнопедагогіка — збігаються, однак перше частіше використовують у літературі на означення донаукових педагогічних знань і тих, що існували й існують поза теоріями і науковими системами і випливають з живого досвіду підготовки до життя підростаючих поколінь; друге ж переважно вказує на національну самобутність, етнічну специфіку й оригінальність традиційних педагогічних знань. Якщо терміном «народна педагогіка» ми оперуємо здебільшого з метою зіставлення традиційно народних знань з науковими, то термін «етнопедагогіка» підкреслює локальні особливості цих знань.

Український народ, що завжди прагнув і прагне до єдності на своїх етнічних просторах, виробив цілісну систему впливів на формування особистості. Однак виховна практика в різних регіонах України породжувала оригінальні ідеї й засоби, які з особливим успіхом слугували і продовжують слугувати саме на певній конкретній території.

Самобутністю відзначаються етнопедагогічні традиції бойків, гуцулів, поліщуків та інших етнографічних груп українців, адже в них відображені особливості природно-географічного оточення, економічного устрою, матеріальної й духовної культури. У зв'язку з цим, вони становлять таку велику цінність у сучасному вихованні. Адже формування неповторної, самобутньої особистості, що є метою виховання, неможливе без її етнізації.

Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов'янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини — дородового суспільства, в якому формувались традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка-мати; патріархального ладу, коли у вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім'єю. Усі ці моменти розвитку етнопедагогіки знайшли своє відображення в її традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педагогічній термінології.

У сфері дії народної педагогіки формувались перші навчально-виховні інституції східних слов'ян — гурти, громади, будинки молоді, в яких відбувалась підготовка молоді до виконання певних функцій у суспільстві, залежно від віку і статі, про що є свідчення в усній народній творчості українців:

Ой всадив же он три села з людьми:

А одно село з старими людьми,

А друге село з парубочками,

А третє село з панєночками.

Стариї люди усім судили,

А парубочки в війську служили,

А панєночки шитінки шили.

Традиція гуртування дітей і молоді у хлопчачі й дівчачі, парубоцькі й дівочі громади для спільного дозвілля, виконання корисних для своїх земляків справ мала місце в Україні упродовж віків.

Ще у Київській Русі княжої доби вже існували міцні традиції сімейного виховання. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудову підготовку дітей, їх моральність і поведінку в суспільстві. Розподіл обов’язків батьків щодо своїх дітей здійснювався за цією ж традицією: батько відповідав за трудову підготовку синів, мати — дочок. Сімейне виховання орієнтувалося на громадську думку («А що люди скажуть?»).

З прийняттям християнства роль громадських вихователів і духовних наставників дітей і молоді виконували хресні батько й мати. Разом з тим, у багатьох місцевостях України ще донедавна були міцними традиційні інститути громадського виховання, що діяли відповідно до народного звичаєвого права: вигодовування сусідського немовляти, якщо рідна мати дитини з тієї чи іншої причини не може цього робити, вболівання громади за долю дітей-сиріт, надання вдовам допомоги у навчанні сиріт та влаштуванні їх на роботу.

У добу Київської Русі сформувались народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповнений власної людської гідності трудівник—селянин—орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.

Народна педагогіка у цей період високо цінує християнську доброчесність та освіченість, бо «Учення — світ, а невчення — тьма». У цей час відбувається активний процес формування педагогічної термінології на основі побутово-народної. Писемні пам'ятки Київського періоду зафіксували такі педагогічні поняття, як: пестувати, пестунка, пестун (у значенні виховувати, вихователька, вихователь) — від «пест», яким подрібнювали зерно злаків на кашу для годування дітей; виховання — від ховати, оберігати; «ся учіте» —учіться; «навикати» —навчатись; «уміє» — знає; «урок» — трудове завдання тощо.

Традиції етнопедагогіки Київської Русі видозмінювались разом з розвитком українського етносу в наступні епохи. Перейшовши з загальнонародної виховної системи у зв'язку з класовим розшаруванням давньоруського суспільства в нижчі верстви, в сферу етнографічного селянського побуту, виховні традиції українського народу утверджувались у нових поколіннях, і цей процес не переривався ніколи.

Упродовж історичного розвитку українського народу зміни у вихованні молодих поколінь виявлялись у нових традиціях, ідеалах. У них знайшли своє відображення литовське, польське панування, турецько-татарська навала, доба національно-визвольних змагань і Запорізької Січі, занепад української державності й боротьба за її утвердження у XIX—XX ст. Формувалась ментальність українського народу, зміцнювалась його національна самосвідомість, створювались нові виховні ідеали. Виховний ідеал — це досконала особистість, що найбільшою мірою відповідає інтересам народу, виражає суть його прагнень.

Таким загальнонаціональним ідеалом на довгі часи стає запорізький козак — лицар честі й мужній захисник незалежності нашої Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагнення до волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленням народного розуміння фізичної вправності, чоловічої вроди, а також високих моральних якостей — поваги до старших, співчуття до покривджених, почуття справедливості, товариськості, душевної щедрості й тонкого гумору. Козацька система виховання, козацький вишкіл, що мали місце у Запорізькій Січі, поширювались по Україні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу.

Не було і нема вищої оцінки для нашої молоді, ніж оцінка «козак». Цей ідеал сьогодні допомагає молодому поколінню усвідомити державотворчі інтереси нашого народу, спонукує до активної діяльності в ім'я України.

Виховання вільнолюбства і прагнення до соціальної справедливості посідало в народній педагогіці одне з провідних місць. У XVIII—XIX ст. ця ідея, поряд з ідеалом козака, пов'язується з ідеалами гайдамаки і опришка, зокрема з ватажком гайдамацького руху на Поділлі Устимом Кармелюком і ватажком опришківського руху в Карпатах Олексою Довбушем. З опришківства етнопедагогіка Карпатського регіону засвоїла багато звичаїв — посвячень, випробувань на сміливість, спритність, винахідливість юнаків, їх уміння володіти зброєю, орієнтуватись на місцевості, долати перешкоди тощо.

У XX ст. в українській етнопедагогіці сформувався ще один ідеал борця за самостійність і незалежність держави. Це — січовий стрілець, що в народній традиції тісно пов'язується з ідеалом козака. Жертовність найкращої частини українського юнацтва, покладена на вівтар нашої державності, є могутнім стимулом щодо подолання душевної апатії, національного нігілізму, для пробудження державотворчої активності сучасної української молоді.

Поряд з цими ідеалами, що витворювались у результаті конкретних історичних подій, в українській етнопедагогіці є один сталий ідеал — господар. Сформований на ґрунті хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу; з ним пов'язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар — це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненість у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.

Господиня — це затишок і охайність у хаті і на подвір’ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і доглянуто; це порада й розрада для всіх домашніх, гостинність і щедрість, а водночас ощадливість і точний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть у народі.

Господарський син — це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті.

Господарська донька — це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікном. Господарська донька не ходить, а «звивається»; у неї все в руках «так і горить»; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне підготовка в сім'ї майбутнього господаря й господині й була основною програмою виховання в українській етнопедагогіці.

Народна педагогіка — цілісна педагогічна система. Вона має чітко означену мету виховання і традиційно усталені засоби для її досягнення. Зміст і методи народної педагогіки базуються на народному світобаченні й народній психології, тобто етнопедагогіка витворювалась відповідно до народної душі, ментальності. Кордоцентричність української вдачі, мрійливість, лагідність і ліризм нашого народу обумовили загальний гуманістичний стиль української етнопедагогіки. Цей гуманізм виявляється, перш за все, в особливому ставленні до дитини, її здоров'я і благополуччя в системі народних цінностей.

Дитина — дар божий, її слід оберігати й доглядати, дбати про її тендітну душу, не допускати наруги над нею. Найстрашніший гріх чекає жінку за дітозгубництво; засуджується народом і народження позашлюбних дітей, безбатечників, що позбавляє дитину гармонійності в розвитку, примушує її страждати. Цим обумовлені надзвичайно лагідні, гуманні у своїй основі засоби української етнопедагогіки, особливо ті, що звернені до немовлят, — колискові пісні, забавлянки й баєчки, пеступіки й утішки.

Однак, народна педагогіка рекомендує поєднувати лагідні засоби впливу з розумною вимогливістю («Хто дітям потаче, той потім плаче»), покаранням, хоча надає перевагу заохоченням.

Вдумливо вдивляється народ у душу дитини, вивчає її психологію, розмірковує про заохочування чи кару. Карати слід лише тоді, коли дитина завинила свідомо. Якщо вона з однаковою готовністю хапає запалену скалку і блискучу монету, це не привід для покарання; якщо ж свідомо віддає перевагу блискучій монеті, то вже «мож бити, не зашкодит», — уважають гуцули.

В українській етнопедагогіці чітко простежуються головні принципи, або засадничі ідеї, виховання: природо-відповідність, культуровідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв'язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів у єдиному педагогічному процесі. Природо-відповідність полягає у сприйнятті людини — об'єкта і суб'єкта виховання — як частини живої природи. Згідно з цим принципом, слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання — дитинство й підлітковий вік, бо психіка юної особистості гнучка й податлива: «Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале», «З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш»), його індивідуальні особливості («У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей»); гармонізувати стосунки людини з природою. Остання вимога реалізувалась у народній системі виховання чітко й послідовно, цьому була підпорядкована календарна обрядовість.

Культуровідповідність — це вимога оволодіння молодими поколіннями до повноліття обов'язковим мінімумом культурних цінностей свого народу, краю. Культуровідповідність до життя в даному суспільстві визначалась за допомогою різноманітних випробувань і перевірок, становлення певних вимог. Так, українська дівчина повинна була до повноліття вишити певну кількість рушників, хустин, розмалювати піч раніше, ніж іти на вечорниці. Своя вимога до художньо-естетичного розвитку була у гуцулів: «То не гуцул, що не грає». Народна педагогіка вважає кожну людську особистість продуктом, носієм і творцем культури свого народу.

Праця — покликання людини і засіб її виховання. Щодо участі дітей і підлітків у продуктивній праці здійснюється періодизація їх віку. У цій періодизації є такі межі, як «свій пастух» (від 8—9 років), «своя нянька», тобто старша у сім'ї дівчинка, якій минуло 5 літ.

Народність виховання — це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання — це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється словесному фольклору, де народне слово доведене до найвищих зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні «вчити», «научати» — означає й «виховувати» («А мати хоче научати, та соловейко не дає»). У народу є своя система розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. У розумовому вихованні головне — це послідовність і наступність («Не все одразу дається: а потрохи та помалу, то буде користі чимало»). Учити потрібно лагідними, гуманними методами, уникати грубості («Учи не страшкою, а ласкою», «Не бурчи, а навчи»). У фізичному вихованні на передній план виступає турбота про здоров'я дітей, їх загартування, гармонійний розвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіяти з природним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію і сонце, сніг і росу. «Мораль чиста краща від усякого намиста» — вчить народ. Моральність — це працьовитість і чесність, доброта і скромність, вірність у коханні й подружньому житті. Особливою довершеністю в народній системі виховання відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художня творчість в Україні була масовим явищем.

джерело:about-ukraine.com

Прочитано 945 разів