Курсы валют: курс евро, доллара, рубля
вишивакна

Реклама на сайті

автозапчасти
бизон
р7

Марися, з міста Рівного

«Марися, з міста Рівного. Вона – це жінка років понад сорок, яка ввійшла до автобуса за маршрутом Штутгарт – Київ в місті Ерфурт і зайняла місце поряд зі мною. Охоче вступила зі мною в бесіду, яку я підтримував більше запитаннями чим своїми розповідями. В Німеччині вона мешкає більше як 10 років, бо одружилася з німцем, з яким до того спілкувалася протягом 4 років і їздили один до одного в гості. Вона – корінна жителька Рівного, працювала вчителькою молодших класів. Сама скрізь та завжди вчилася на «відмінно». Та ці досягнення значно втратили своє значення в чужій країні. В рідному місті залишилися сестра, родичі, має трикімнатну квартиру, яка залишилась від батьків. Ось і їде вона вирішувати питання з квартирою, бо сестрі батьки свого часу подарували автомашину. Сама Марися, в минулому «горожанка», тепер живе в селі, де працює вихователькою в дитячому садочку. «Та тут, в Німеччині і села – як міста», - пояснює вона. До цього Марися пройшла тяжкі випробування: вивчення німецької мови у відповідному закладі, навчання німецькою для отримання нового фаху, потім – для отримання посвідчення водія. Хронічно не досипала, бувало від відчаю плакала і вдень, і вночі, порушувався нічний сон. Роки навчання тягнулися повільно та тяжко. Після навчання нові випробування. В дитсадочку – «інтернаціонал». Діти іноземного походження, не всі добре розуміють німецьку мову, а деякі – зовсім не розуміють. Полегшувало становище те, що на одного вихователя припадає 5-6 дітей. Серед вихователів теж не тільки вона іноземного походження. Та тепер Марися вже втягнулася, почуває себе впевнено, навіть може до дітей проявляти строгість. На жаль своїх діток Бог не дав та вона вже з цим змирилась.

Тож, все-таки запитую Марисю: «Що тебе привело до Німеччини? Чи не любов?». Вона посміхається, каже: «Мабуть, ні». «То що ж? В тебе ж була освіта, робота за фахом, рідна сестра, родичі, гарна квартира, рідне місто». «Ви знаєте, тут порядок у всьому. Чужа країна, а почуваєш себе впевненим і захищеним. До того ж – культура, матеріальний рівень. Тут багато іноземців, які не працюють роками і живуть на соціальну допомогу держави краще, ніж у нас працюючі. Вони, навіть, мають змогу їздити у 2-3 денний тур по сусідніх країнах. Робота транспорту, дороги – тут все робиться для людей, я могла б вам про це розповідати днями. Взагалі-то ця країна зачаровує всим, що тут є, можна самому цього і не розуміти». «А як же Україна, Марися?», - питаю. Подумала і сказала: «Вона в моєму серці».

В Рівному, біля автобусу, її зустрічали декілька людей, певно родичі. Всі радісно збуджені вони, після привітань, вони енергійно складали в багажник автомашини валізи, привезені Марисею.

«Щасти тобі, Марисю!», - мені стало дуже сумно. Тоді я ще не знав, що надалі мені буде ще сумніше. І не тільки тому, що наш автобус їхав за найпізнішим варіантом свого графіку, і я вважав, що вже не встигну на вечірній швидкий потяг Київ-Запоріжжя, на який я мав квиток. Встиг, та тільки біг з носильником так, що моє серце з грудей ледь не вистрибнуло. Перон безлюдний, провідники вже в дверях вагонів. Останнє зусилля – і я в вагоні, добре, що валіза невелика та сумка через плече, сам упорався, бо носильнику вхід на перон заборонено.

Розмістився в купе, попутники – всі жінки. Наймолодша цілком зайнята своїми гаджетами на верхній полиці, пенсійного віку – напружена, стримана, бозна з якої причини вона в дорозі. А ось Лєна з Бердянська – та ні, з Греції їде до матері в Бердянськ. Самій їй за 50, а мамі 80 років. Це вона встигла мені розповісти зразу, як тільки я влаштувався в нашому купе. До Києва вона прибула літаком. В Греції, за дивним збігом, вона мешкає, як і Марися протягом 10 років. «Як там в Греції», - запитую Лєну. «Ой, хорошо!», - видно вона зараз в доброму гуморі: «Море. Сонце. Працюю». «Тож і в Бердянську – і сонце, і море, і санаторії», - кажу їй. «Набридло. Три роки стояла на ринку, два роки по пляжу ходила. Два неповнолітніх сина, чоловік спився, вигнала. Поїхала туристкою до Греції та там і осіла. Спочатку було нестерпно важко. Працювала при великому готелі. Хазяїн – мільйонер. Доручаючи якусь роботу, запитує чи зумію. Зумію, боюсь не зуміти, бо – вижене. Якось доручив газон покосити дизельною газонокосилкою. Раніше я таку тільки здалеку бачила, нічого – впоралась. А якось фарбувати доручив та ще й похвалив за старанне виконання. Ще б пак, адже я за фахом – маляр-штукатур. Хоча в Греції їхні жінки взагалі ніколи не штукатурять і не фарбують. Працювала не годинами, а днями. Над вечір була готова, навіть повечеряти було важко. Протягом місяця втратила декілька кілограмів своєї ваги. Вже точно і не пам'ятаю, коли грецька влада дозволила легалізацію нелегалів. Хазяїн допоміг з легалізацією, а з часом і синів перевезти. Він же допоміг мені фінансово, коли знадобилась хірургічна операція. А потім я перейшла на роботу, де працюю на високих підборах, офісним менеджером, прибираю в приміщенні та подаю працівникам офісу чай чи каву.

«А як діти?», - заохочую Лєну до подальшої розповіді. Замислилась, потім каже: «Якось я приїхала до мами з молодшим сином. Були ми з ним на вулиці і він побачив п'яного ровесника, голого по пояс. Подивився на нього з огидою та й запитує, коли наш літак додому, тобто в Грецію. А то, якось, в певній ситуації сказав, що у нас (в Греції) і сміття красивіше. Відносно старшого, скажу таке, що він закінчив коледж, за фахом – щось там по комп'ютерах. Та, кінець-кінцем, знайшов роботу мойщиком «чорного» посуду (великих каструль і такого іншого) в ресторані при готелі. Після роботи вертається, як «вичавлений лимон» і, як скоріше – в ліжко. Працюючи там втратив декілька кілограмів ваги (як і мати?). Син каже, що вони (адміністрація) тепер звідтіля його і мітлою не виженуть. Та йому ще й претензії пред'явили. То він і сказав, що викладається «по повній». Після цього до нього приставили помічника – негра».

Закінчивши розповідати, Лена намагалася частувати нас, всіх присутніх, тим, що було в її припасах. Супутниця наша відмовилась, а я трішечки пригостився, заради Лєни, фініками (які в Греції не ростуть) та твердим сиром «Менталер», що виявився німецьким. Приїхавши в Запоріжжя, я замовив таксі до автовокзалу (звичайно з мобільного за 23 грн., бо на вокзалі ціна – 50 грн.). Лєна чомусь намагалась заплатити і за себе, і за мене. На автовокзалі я допоміг їй, чим міг, також і мобільником, бо її розрядився. Настрій геть зіпсувався, не хотілося їхати додому та не було бажання й повернутись, можливості теж не було. Підбадьорила згадка про минуле повернення з Німеччини. Коли киянин, працюючий пенсіонер, з яким я познайомився в автобусі, балакучий і трохи галасливий, якось гучно заявив, що вони, тобто наші люди і його донька, і зять з ними; там дармоїди та мученики.

«Може він і правий!?», - подумалось мені тоді. Дома я декілька днів розмірковував над цим всім. Дійшов до висновку: треба жити сьогодні і тут, без страху і екстремізму, вибудовувати своє життя і життя країни

Та це – шлях мужніх і терплячих. Вони і врятують Батьківщину.

П.П. Полупанов

Прочитано 1373 разів